Сповідання місіонера

А) Як ти був покликаний на місію?

До того, як поїхати місіонером в Пн. Африку, я переїхав на запрошення місцевого пастора, з міста в село, і ніс певні служіння в помісній церкві: був дияконом, проповідником, був відповідальним за служіння в іншій сільській церкві, координатором дитячих таборів і допомагав лідеру молоді у проведенні молодіжних служінь. Також, як і всі, працював на звичайній світській роботі, спочатку будівельником, потім менеджером однієї компанії, як і більшість людей, виховував дітей, облаштовував свій побут в будинку, садив город, займався господарством, відвідував конференції, брав участь в церковних заходах, євангелізаціях, навчався в семінарії, жив, мріяв, чогось бажав, до чого був байдужий, намагався змінити щось у церкві або підлаштуватися під існуючі традиції і т. д. загалом, вів звичайне християнське життя. Але… В певний момент, на одній з конференцій я почув чудову історію. Спробую коротко викласти її, трохи змінюючи під нашу ментальність. Отже,

«Одного разу в одну село приїхав бізнесмен, зібрав всіх жителів села і сказав, що хоче повернути колишню славу покинутого яблуневого саду, що знаходиться поруч з селом і кинутому з часу розпаду колгоспу.

Добра справа. «Всі, хто хоче заробити, приходь на розчищення та обрізування дерев навесні і потім на збір врожаю восени. Але є дві умови: перше – оплата буде здійснена повністю тільки після збору врожаю восени, в саду не повинно залишитися жодного яблука, друге – кожен працівник може сам вибирати, де йому зручніше працювати, там, де він вважає, що принесе найбільшу користь для прибирання саду». Всі бажаючі погодилися, підписали контракт і бізнесмен поїхав. Минув час, люди відмінно розчистили сад, привели його в порядок, поливали та обрізали дерева, сад зацвів пишним та, радуючи око, кольором. Люди обрали собі бригадирів і помічників бригадирів, і ось настав час збирання плодів. З радістю і помпезністю люди вийшли на перший день збирання врожаю. І, згідно договору, кожен з них сам вибрав місце роботи в саду. Більшість з працівників пішли працювати на величезний склад для сортування та пакування плодів. І тільки 10% вийшли в сам сад для збирання яблук. З цих 10% більшість розійшлися недалеко від складу по периметру 500 метрів, тому що легше носити, ближче до складу, де тінь і вода, а також відчуття захищеності та зона комфорту. І лише 1% із усіх працівників пішли вглиб саду і ще менше на околиці. Минув час, люди, які збирали яблука біля складу, швидко впоралися зі своїм завданням, зіб373147равши всі стиглі яблука, і відвезли їх на склад. У людей на складі закипіла робота: потрібно відсортувати, помити, висушити, загорнути кожне яблучко, акуратно скласти в ящик і стрункими рядами викласти ящики в кінець складу. Все чудово, всі задоволені. Пройшов місяць. Збір яблук впав, тому що біля складу стиглих яблук вже не було, працівники в саду починали трясти і зривати ще зелені яблука, інші відкопували з землі підгнилі та червиві, треті намагалися, поки інші не бачать, з чужих відер перекласти яблука в свої відра. Почалися сварки, суперечки, поділи, з’явилися угрупування та спілки типу «Стигле яблуко», «Рясний урожай» або «Дари саду». В складі справи йшли ще гірше. Коли перебрали, розсортували і спакували всі яблука, то почали проводити конференції та семінари «Як зберегти яблуко стиглим», «Краще спосіб доставки яблук з саду в склад», «Як виростити яблуко не червивым» і т. д. Поставили м’які крісла, підчепили кондиціонери, купили нові проектори для презентацій і розширили виставковий зал. Але ось раптом, коли здається все налагоджено і відмінно працює, приходить людина від бізнесмена і каже, що бізнесмен приїжджає через 2 тижні і подивіться статистику. А вона невтішна: 90% працівників знаходиться на складі (10% з них працює, 10% ставить палиці в колеса тим, хто працює, решта 80% взагалі просто сидять на задніх лавках і спостерігають за ними, хто ж переможе), 10% працює в саду, з них 9/10 відходять тільки 500 м. від складу і прибрали 20% території саду і тільки 1% працює на 80 % саду. З цього 1%, десята частина працює на околицях або важкодоступних місцях саду, тобто 0,1% працює в найбільш відповідальних і важких ділянках саду. Як ви думаєте, чи встигнуть працівники прибрати весь сад? Хто взагалі думає, що я говорив про сад???»

Знаєте, це зачепило. Я подумав, що якщо я залишу служіння в тих трьох церквах, в яких я був служителем, нічого не зміниться. Рукоположат нового диякона, знайдуть іншого координатора таборів, виберуть нового помічника молоді. В Україні багато працівників на складі, дуже багато. З того часу Бог мені почав вказувати на служіння в арабських країнах. Постійно, читаючи Біблію, я натикався на місця описів Півд. Африки (Єгипет) і Близького Сходу (Сирія, Йорданія, Палестина), але це стало звучати якимось новим, особливим змістом. І потім я почув, що в Україну img_6839прилетіли два брата з Сирії і шукають, звуть місіонерів в їх країну: «прийдіть і допоможіть нам, скоро прийде Господар, а сад ще не прибраний». І тоді я грунтовно почав молитися про те, щоб Бог відкрив мені моє покликання, може це було, що я сам собі щось надумав, під впливом емоцій. І знаєте, Бог відкрив, показав, що я повинен залишити ту зону комфорту, відмінну роботу (я добре заробляв), всі служіння передати іншим братам (благо в церкві є брати) і їхати на Близький Схід. Бог показав мені,так мовити, як би все моє життя, якщо я не послухаю Його і залишуся в зоні комфорту: все життя пройде у вічному пошуку грошей і часу, постійному намаганні між роботою, сім’єю і роботою, і в кінці кінців я постану перед Ним і Він скаже, що все це було марно, це могли зробити інші брати, а тебе Я хотів використовувати для служіння арабським народам. І ось тоді прийшов час усвідомленого вибору – йти за волею Бога або залишитися в зоні комфорту, де все звично, зручно і прогнозовано. Ми довго молилися з дружиною. У мене мудра дружина. І вона мені сказала: «Знаєш, Женю, якщо ми навіть і залишимося тут, але це не буде воля Бога, то Господь з часом не дасть того, що приготував для нас і забере цю зону комфорту, все це вже не буде приносити задоволення. Але якщо ми поїдемо туди, куди скаже Бог, то і там Він створить нам умови для життя та служіння. Тому, збираємо валізи і вперед!». У наступному році я поступив в Одеську Богословську Семінарію на місіонерський факультет, і після закінчення, ми з родиною поїхали на Близький Схід в Сирію, а потім у Пн. Африку, Єгипет.

Я не кажу, що всі повинні залишити свої будинки і служіння в своїй церкві і їхати в Єгипет або Гондурас. Ні. Кожному Бог дає своє призначення, своє служіння і дари Духа. Але я кажу, що кожен християнин зобов’язаний служити Богові там, де закликав його Господь і тим, що хоче від нього Бог, використовуючи ті дари, які дав Дух Святий.

Б) Яке твоє основне завдання як місіонера?
00493908

Я думаю основне завдання будь-якого місіонера – сіяти Євангеліє в серця людей, іноді словами, але частіше своїм життям серед місцевого населення. Робити те, до чого закликав Господь, бути відкритим до дії Духа і робити ту роботу, яку Бог доручає тобі в цьому місці у цей час. Це може бути що завгодно, починаючи від зав’язування простих дружніх відносин з місцевими та допомога їм, закінчуючи роботою з дітьми або допомога жебракам, вдовам і сиротам. Але головне, робити не те, що мені хочеться або те, що легше, а те, що хоче Бог. Це найважче. Легше робити те, що подобається мені.

В) Які стосунки з людьми, з якими працюєш?

Різні бувають стосунки. В більшості своїй тебе сприймають просто як «мішок з грішми», у якого потрібно трохи вивудити цих грошей. Більшість з тобою дружить, тому що шукають в цьому вигоду від тебе. На жаль. Але намагаєшся не звертати на це уваги і робити свою роботу. Доводиться часто відмовляти в проханнях «забери мене з собою в Україну», «допоможи мені купити квартиру або нову машину» і т. д. не тому, що ти не хочеш, а тому що не можеш. І коли говориш людям, що у тебе немає таких грошей – не вірять, не може бути, щоб у європейця, тим більше місіонера, не було грошей. Такі реалії. Але намагаєшся не впадати у відчай і нести служіння. Є дуже багато тих, хто дійсно потребує співчуття і підкріплення, багато скорботних і тих, хто дійсно шукає Бога. Намагаєшся робити акцент на таких людях.

Г) Що найважче в місіонерському служінні?

Найскладніше в житті майбутнього місіонера, на мій погляд, це дві основні речі: зважитися поїхати на місію і зважитися залишитися після приїзду, пройти так звану культурну адаптацію або культурний шок серед місцевого населення. Найчастіше, коли місіонер перший раз приїжджає на служіння, то він окрилений сміливими задумами, променистими очікуваннями і мислимими і немислимими проектами. В голові зріє ідея: «я поїхав, і Бог буде мене використовувати для досягнення великих результатів». Помилка багатьох місіонерів, які приїхали перший раз на місію, полягає в очікуванні миттєвого успіху в побудові церкви, покаяння безлічі душ і реалізації власних планів. Не виключений варіант у виконанні всіх цих бажань, оскільки Бог – Всемогутній і Всезнаючий. Але не завжди відбувається саме так, як ми задумали.

img_6903Розуміючи все це, зважуючи й оцінюючи свої можливості, християнин прилетів або нарешті приїхав в іншу країну. На перших порах почуття переповнюють емоційний підйом. Вау-у-у, я в іншій країні, я місіонер, все нове, незвідане, незвичне і загадкове. Проходить трохи часу, і перші почуття заспокоюються як хвилі при відсутності вітру. І починаються звичайні будні місіонерського життя. В певний момент все те нове вже не нове, незвідане вже ясне і зрозуміле, незвичне і загадкове вже не манить і стає звичним. Людина звикається з навколишньою реальністю. Не відбувається масових звернень. Навіть навпаки, багато хто взагалі не хоче тебе слухати. Ти не їздиш по всій країні, як Павло і не відкриваєш церква за церквою кожен рік-два, рукопоклодая після себе пасторів та служителів. Ти не проповідуєш в ареопазі, і тебе не запрошують на зустріч з президентом цієї країни. Хоча і буває, що це відбувається в житті окремо взятих місіонерів, але в більшості своїй, місіонер довго і наполегливо, зустрічаючи багато труднощів, долаючи їх, здійснює таке ж служіння, як і у себе на Батьківщині.

sluzhenie-v-nashej-tserkvi-24І ти починаєш розуміти, що ти робиш таку роботу, які роблять проповідники, євангелісти і пастора у себе в країні. Тебе відрізняє тільки те, що ти робиш цю роботу в цій країні, з іншою мовою, в іншій культурі. Саме в цей момент починається туга за Батьківщиною, думаєш, що невже я не міг займатися цим служінням у себе вдома. Починаєш помічати, що тут все не так як у нас. Багато чого починає просто дратувати. Є моменти, з якими неможливо миритися. Є аспекти менталітету, які ти не просто не розумієш, але навіть не сприймаєш. Це не вкладається в твоїй голові. Як так можна жити??? Як можна робити це чи це??? Це не правильно, так не повинно бути!!! Спочатку ти намагаєшся підлаштуватися під їх уклад життя. Потім ти розумієш, що це важко. Потрібно багато чого змінювати, багато зрозуміти, багато прийняти, те, що чуже тобі, незрозуміло, неможливо і неприйнятно. І питання не в духовних цінностях, а в повсякденних реаліях життя.

Ряд питань, з якими я зіткнувся, здійснюючи місіонерське служіння в одній з арабсько-мусульманських країн: як можна обіцяти і клястися Богом, знаючи наперед, що все одно не будеш цього робити? Як можна палити в переповненому автобусі, де багато дітей? Як можна ходити, надягши три-чотири-п’ять одягів на себе при +40? Як можна митися раз на тиждень, а то й раз на два тижні при +40? Як можна пліткувати про членів своєї родини з іншими членами своєї сім’ї? Як можна скрізь смітити, не звертати уваги на навколишнє бруд, сморід та ін. там, де сам живеш???

6aa8ed6c358d8f50b579c40df1c0202eВажко змиритися з тим, що люди заважають іншим жити спокійно і навіть не помічають цього. Дорожній рух приводить в шок, кожен раз при переході вулиці, думаєш: зіб’ють – не зіб’ють, це як гра «карусель-карусель, хто встиг, той і сіл». Неорганізованість і недбалість у роботі просто вражає, а також як вміють вони загадити те, що до них хтось зробив! Дико дратує дуже розкута манера спілкування, коли, наприклад, їдеш в автобусі або метро, де і так іноді від духоти мокрий стоїш, можуть поплескати тебе по спині (іноді не дуже чистою рукою) і запитати, виходиш ти. Окремі індивідууми можуть взагалі покласти руку тобі на плече і так їхати.

obshhie-foto-289Настає момент, коли ти розумієш, що це товариство ти не переробиш під свої стандарти, а сам ставати таким, як вони, ти не хочеш. Ось саме це і є парадокс культурної адаптації. І ти не знаєш, що робити. І так зле, і так не прийнятно. Коли входиш в сім’ї місцевих жителів, знайомишся, живеш, дружиш – ти їх не розумієш, вони не розуміють тебе. Ви живете разом, але вони живуть у своєму світі, а ти в своєму. Через деякий час ця невідповідність тисне на тебе. Багато хто намагається побудувати свою маленьку культуру своєї країни в цьому суспільстві, прищеплюючи свою культуру, звичаї, систему цінностей своїм новим друзям, знайомим і місцевим братам і сестрам в церкві. Багато навпаки намагаються стати такими ж як місцеві жителі з їх звичаями, звичками та ідеями. І більшості ні тих, ні інших не вдається це до кінця і тоді у місіонера виникає питання: «своєю справою я займаюся, може я помилився, коли почув заклик Божий, може вже треба їхати додому obshhie-foto-218?» И на цьому етапі, якщо немає моральної та духовної підтримки для християнина, то, найчастіше, він кидає цю справу, розвертається і їде додому, повний розчаруванням і претензіями до місцевого населення.

Друзі, я не володію досконалою порадою, що робити в подібних ситуаціях для місіонера. Я лише описую мої почуття і переживання. Слава Богу, до останнього етапу розчарування у мене процес не дійшов, але я і моя сім’я була близькі до цього. Коли хотілося кинути все і поїхати. Коли настільки «дістали» араби, що просто хотілося заритися в подушку і ридати ночами безперервно. Коли просто відчуваєш якусь порожнечу в своєму служінні, безсилля, подібне до того, як хвилі роками, десятиліттями б’ються об камінь, але камінь і на 1 мм не зрушиться з місця. І плюс позначається часом не знання елементарних норм цього суспільства, коли, деколи потрапляєш в непріємні ситуації, коли не знаєш мови, і з тебе просто всі сміються, а часом і знущаються з твого вимову.

Але ще важливий аспект – це коли приїжджаєш на час назад в Україну, то більшість людей запитують: «ну що, скільки вже покаялося і прийняло хрещення душ, велика вже церква»? Мені дуже подобаються слова одного пастора з простої сільської церкви, які я почув років 10 тому: «наше завдання не каять людей, наше завдання сіяти насіння. І тому питання – скільки в твоїй церкві покаялося людей – у корені неправильний. Покаяння людям дає Бог, а не пастор. Правильний підхід для служителів – скільком людям ти розповів про Христа???». Чудові слова.

І у висновку я хочу сказати, що служіння місіонера, не дивлячись ні на що, це благословенне служіння. Якщо вас Бог закликає послужити Йому в іншій країні, не лякайтеся. Якщо дійсно це покликання від Бога, ВІН дасть завжди своєчасно будь-яку допомогу. І, хоч раз спробувавши місіонерську працю, ви вже не станете байдужим до цього служіння. Ця життя повне труднощів, небезпек і переживань, але воне рясніє Божими благословіннями, Божою присутністю і Божим керівництвом. Коли ти ясно бачиш і відчуваєш Божу руку у твоєму житті. Коли ти не відчуваєш себе непотрібним, неважливим, несуттєвим для Бога, для Христа. Ти розумієш, що ти соработник з Христом, трудівник на ниві Божій. Але одне ще хочу сказати, що найважливіше необхідна умова – заклик від Бога і тісні відносини з Ним, тому що без Нього не можна робити нічого!

s_k35_80Кожен може долучитись до праці місіонера – це молиться за нього. Повірте мені, це дуже важливо, коли за тебе моляться. Підтримка духовна і моральна – це те, що може робити кожен християнин, щоб допомогти місіонерові в його служінні Господу. Іноді просто пару слів достатньо, щоб дати нову хвилю для служіння, щоб дати натхнення і заохотити на подальше служіння. Не забувайте про нас. Моліться.

Нехай Бог благословить вас, щоб ви знайшли себе в Ньому.

image_pdfimage_print

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.